Пробігають всі спогади, вчинки наші,

Коли стоїмо перед смертю навколішках ми.

Й не розуміємо, що ми вже ті упавші,

Що ніколи не бачимуть яскраві життєві сни.

Що більше ніколи не зможе душа радіти,

І серце не скаже:«Біжи, живи і мрій!».

Й не зможемо більше у дні осінні тужити,

Вже не будемо плакати через недостачу надій.

А кохання? Про нього й мови йти не може.

Воно ще перше потрапило в рай,

В те місце, де тим почуттям бути гоже

І ніхто не крикне:«Давай, швидше вмирай!»

І саме в таку хвилину, всі зрозуміють сенс життя.

Життя такого, яке б прожити хотіло кожне мале дитя,

Але все влаштовано так, що наше життя не має права на вороття

Й на жаль, коли ми живі, ми не маєм уявлення про неземні почуття…

Догорает последняя сигарета
Вспоминаю те дни, что проживали мы,
Когда ишел ты ходою поета
И не было в свете больше, чем я немых.

Докуриваю последнюю сигарету,
Думаю о тебе, о твоих глазах.
И большей печали в жизни нету,
Чем вечно тонуть в твоих словах.

Как хочу я кинуть все ети плохие привычки,
Но как вспомню о дне, как повстречались мы,
Как увидела тебя осенью в той електричке,
То из памяти ушли все другие, как водою их смыв.

Докурю и пойду я дальше
Все забыв, как мечтали мы,
Что будем вместе всегда без етой ненужной фальши,
А сейчас разбрелись, как дурные атомы…

Як хочеться забути все, що відчувала

Ті всі вечори, коли з тобою пропадала,

А ти дивився просто так, а я тонула в тих очах…

Хотіла бути з тобою поряд, не спати навіть по ночах.

І було б плювати на всі закони.

Я  лише хотіла бути поряд біля тебе,

Попри всі людські мені заборони

Бо серце тримало тебе біля мене.

А зараз…а зараз нічого не має

Я хочу забути, стерти із пам*яті ті спільні хвилини

І кожну зайву мить знову мене це ламає,

Просто забути тебе,і не згадувати те все щоднини…

Але не виходить, пробач, як бачу тебе все знов оживає,

Всі спогади наші щовечора згадую я.

Не можу збагнути, чому мене це кожну неділю щораз розбиває?

І хочу забути, покинути враз, але не виходить

Така вже в нас доля:

Жити.

Кохати.

Чекаючи втрат...

Как же холодно стало етой осенью

И мысли лишь о тебе, как я хочу вместе гореть

Знаешь, никогда не думала, что станешь моей песнею

Или ты забыл что должны были вместе стареть?

Лишь третья неделя пошла, а осень уже надоела,

Как хочу чтоб рядом ты был, а не там, далеко с кем то.

Помню, как увидела тебя в том далеком апреле и опьянела

Помни, что буду тебя долго ждать, но ты не напишешь даже о чем то и где то….

Пам’ятаю той день як учора

Підійшов ти до мене тоді

І знала, що був ти мені, як опора

Ми були з тобою такі молоді.

Пам’ятаєш, як уперше за руки взялись

В той засніжений почуттями січень?

І кожен вечір один одному клялись,

Що все це вже не має закінчень.

Пам’ятаєш, як вперше мене поцілував?

Не забуду ту мить я ніколи в житті,

Адже ти серце моє кожен раз рятував

І була я з тобою немов в забутті.

Знаєш, був ти для мене справжнім першим коханням

І хочу тонути я в спогадах наших тепер,

Та закінчилось все однойменним мовчанням,

Ніби це вже було не для нас, а для інакших сфер…

Задумайтесь, що колись те, що зараз стоїть у вас на першому плані буде взовсім не важливим. У вас з*являться інші цінності у житті, люди, які вас оточують будуть у минулому. У кожного в житті бувають чорні дні, коли все, здається, не має сенсу, немає людей, як б зрозуміли вас, але потрібно пам*ятати, що незабаром буде яскрава полоса життя. Настане час, коли поруч буде кохана людина, а в навушниках більше не буде грати сумка музика, яка ще більше пригнічує. А нещасне кохання залишиться у тих книгах, що ви читали. Більше не буде тих дрібних шкільких проблем, які не давали спокійно спати. Все мине, але будуть нові пробелеми, в порівнянні з якими, минулі здаватимуться лише пилюкою. Життя лише починається, тому іноді задавайте самі собі одне лише питання-хіба це проблема всього мого життя? Адже це не буде важливо через рік, а то й менше… Живіть у своє задоволення і ніколи не опускайте рухи, як б важко вам не було...

Скрізь можна почути, що людина тоне в іншій людині,

Але не гірше тонути кожен вечір, дивлячись вгору.

Дивишся на зірки і віддаєш себе кожній хвилині,

І ми не хочемо прийняти ту відповідь сувору.

Ми помічаємо в житті лише великі зміни,

А на такі дрібниці, як зорі в нас не вистачає сили.

А як добре віддавати себе небу щохвилини,

І зорі в одну мить душу твою запалили.

Ти просто збагни, що дивишся у минуле,

Що було до тебе, до твого існування.

І як щастить, коли знаходиш того з ким б потонули.

Тут не потрібні слова, а лише головне мовчання…

Добрий ранок, моє сонце, як тобі спалося?

Знаєш, а сьогодні ти у сні моєму знову був.

І коли побачила тебе, серце вмить з'єдналося.

Сподіваюсь, ти той липень не забув.

Знаєш, а мені так приємно бачити тебе у снах.

Бачити і розуміти, як все могло би бути.

Яка я щаслива, коли переглядаю нас на світлинах,

Я так би хотіла дати змогу тобі все збагнути.

Але, на жаль, у минулому липень залишили,

А зараз у душі лише ті чарівні спогади.

І, може, дарма ми почуття тоді розворУшили.

Напевне, я залишу для себе всі свої здогади….

Та збагни ти, я кохаю тебе з того далекого липня,

Ще як кожен вечір у зорях разом ми тонули,

А ті останні дні довгоочікуваного серпня,

Які так швидко для нас з тобою промайнули…

Я не забуду ніколи, як ти дивився на мене

І кожну секунду тонула в твоїх блакитних очах,

І як би хотіла повторити те кохання шалене

І бачити тебе в живу по довгим ночам…

Каждый день, как иду я домой

Думаю о тебе, как ты там, мой дорогой.

Я хочу каждую секунду знать,

Что ты можешь только меня поддержать.

Знаю, что, может, я тебе надоела,

Но как увидела тебя, тогда вмиг опьянела.

Как все таки хочу знать, с кем ты и где.

Знаешь, и мне давно все равно на других людей.

Перед сном мои мысли лишь о тебе

И не могу отдать тебя етой судьбе.

Знай, я тебя люблю с первого дня

И мысли, что мы не можем быть рядом лишь убивают меня…

Ви думали колись, чому ті люди курять

Ті люди, що ідуть із вами кожен день?

Чому ми думаємо, що вони себе вже дурять?

Чому вони стають для нас вже, як мішень?

Ви думали колись, чому вони кидають?

Все через життя своє, не рак.

Вони самі у сОбі щоразу пропадають,

А ви всі дивитесь з огидою-слабак.

Ви розумієте, що в цьому всьому лиш вина то наша?

Ми всі доводимо людей до цього відчуття.

До відчуття паршивості, тоді коли болить душа,

Бо та людина бачить у курінні вихід, своє нове життя.

Без цього може жити,

Але не бачить сенсу не йти у забуття,

Бо їй нема кого уже любити.

Вона не має того відчуття…