Пробігають всі спогади, вчинки наші,

Коли стоїмо перед смертю навколішках ми.

Й не розуміємо, що ми вже ті упавші,

Що ніколи не бачимуть яскраві життєві сни.

Що більше ніколи не зможе душа радіти,

І серце не скаже:«Біжи, живи і мрій!».

Й не зможемо більше у дні осінні тужити,

Вже не будемо плакати через недостачу надій.

А кохання? Про нього й мови йти не може.

Воно ще перше потрапило в рай,

В те місце, де тим почуттям бути гоже

І ніхто не крикне:«Давай, швидше вмирай!»

І саме в таку хвилину, всі зрозуміють сенс життя.

Життя такого, яке б прожити хотіло кожне мале дитя,

Але все влаштовано так, що наше життя не має права на вороття

Й на жаль, коли ми живі, ми не маєм уявлення про неземні почуття…