Дружба чи так просто?
В кожного з нас є друзі. От починаєш спілкуватись з людиною і думаєш, що може це та людина, з якою можна буде поговорити про все, але ніколи не задаєш питання сам собі- це дружба чи так просто погуляти декілька разів і все. Чому ми не задумуємось над такими питаннями? Все дуже просто. Ми-оптимісти, через що часто страждаємо. Ми живемо в ілюзіях, які з часом просто руйнуються, і коли ми бачимо сувору реальність, то впадаємо в дипресію. А якби ми прозоро дивились на речі, події, людей, то все було б простіше. Як на мене, то краще спочатку уявляти все в темних кольорах, тоді якщо стане трохи краще, ніж ти бачив спочатку у власній голові, то буде тепліше на душі. Тоді ти не будеш «опікатись» через людей. Не потрібно одразу людині душу відкривати і думати, що так буде краще. НІ! КРАЩЕ НЕ БУДЕ! Ти колись зрозумієш, що люди не ті, за кого себе видають. Якщо кожного знайомого записувати в друзі, то буде дуже важко. Коли були маленькі, то мали багато «друзів» і немало «найкращих» друзів. Так от з часом починаєш розуміти, наскільки наївним був. Адже зараз не кожен може похвалитись великою кількістю знайомих, не те щоб найкращими друзями. Якщо ви довго спілкуєтесь, знаєте певні секрети один одного, то це ще не 100% справжня дружба. Тому треба думати, коли щось комусь говориш, адже це може зіграти проти тебе.
Так. Щодо себе можу сказати: вже досить довгий період я прораховую на перід та намагаюсь максимально допустимо дізнатись про людину перед будь-яким відкриттям себе для неї. Ми повинні захищати себе — це так. Але постійно тримати себе — відкриту та сповнену думок та позитиву особистість — важко та постійно буде надавати дискомфорт в житті. Помилки і часто лише наші — навчають нас життю та вмінню розбиратись і в різних речах, подіях чи людях. На усі 100% у нас і не вийде довіряти, адже щось ми будемо берегти досить довго, та й багато чого змінюється в нас самих, то ж і ми змінюємся і пристосовуємся. І відкритись ми на 100% не зможемо з тої причини, адже це не можливо. Чому? Досить не давно я переконався в цьому: ми й самі не знаємо чи то забуваємо, які ми на усі 100%, допоки не знайдеться людина, яка зможе нас постійно наближати та допомагати і пізнавати себе, і відкривати, і, маємо надію, допомагати ставати кращими. І та інформація, яку ми надаємо про себе, розповідаємо: ми й самі часто не знаємо навіть, наскільки все може змінитись під впливом іншої людини. Ну, і на мою думку: та людина, яка зможе розкрити нас більше, чим ми знаємо себе, спонукати ставати кращими, чим ми є — то буде дійсно наш найкращий друг. А все інше: то лиш наший життєвий шлях до тієї миті. Ми ж до неї все одно йдемо, і чим швидше йтимо — тим більший шанс дійти, адже так? То ж нехай навіть самі болючі події нас не зупиняють, адже ми за це переживаємо, а значить ми цього бажаємо, і значить це частинка нашого цілісного щастя.